Сучасна концертна зала в Одесі. Шукай музику тут!
Сучасна концертна зала в Одесі. Шукай музику тут!
Піаністка Антуанетта Міщенко

Піаністка Антуанетта Міщенко: «Грати класичну музику – це передавати своє бачення світу через твори інших»

Про Антуанетту Міщенко країна дізналася під час Революції гідності. Тоді дівчина щодня приходила на Хрещатик і кілька годин грала на фортепіано на прохання людей, які називали її «музою Майдану». Тепер кияни можуть бачити портрет піаністки на станції метро «Осокорки». У розмові з Opinion Антуанетта розповіла про свої пріоритети в музиці, про рік, коли довелося майже відмовитися від гри на фортепіано, та про те, чим живе сьогодні.

Антуанетто, розкажіть, як у вашому житті з'явилася музика? Яка це була музика?

Для появи музики була велика кількість різних факторів. По-перше, мене мати хотіла виховати справжньою леді. Коли вона зрозуміла, що в неї буде дівчинка, то захотіла дати їй те зразкове виховання, яке завжди було: мови (я вже в два роки щось вміла англійською сказати), танці, музика. Коли я народилася, в нашому домі вже стояв інструмент, притому що ніхто грати на ньому не вмів. Моя мати придбала його саме для мене.

По-друге, всі в моїй сім'ї мають хист до музики. У мене бабуся завжди співала, з ранку до вечора. Вона мене перші роки виховувала. Її репертуар був різноманітним: від народних пісень і до мелодій із творів класичної музики, від пісень про любов і до суто патріотичних композицій. А ще в нас, звичайно, був програвач. Коли я хворіла в дитинстві, це був мій улюблений час, бо мені ставили платівки з казками, там грала симфонічна музика. І симфонічної музики було більше, ніж казок. Я не запам'ятовувала сюжет – я запам'ятовувала музику.

Я народилася з музикою, дорослішала з нею. Тому в тому, що я граю, для мене не стільки важливі якісь технічні моменти чи як це правильно зіграти. Для мене важливо грати те, що я відчуваю, і те, що відбувається в моєму житті. І тепер, коли в мене конкурси чи замовлення по програмі на концерт, мені трішки складно перелаштовуватися, бо грати хочеться так, як звикла з дитинства: грати те, що відбувається. Але не завжди те, що від тебе просять, відображає те, що в тебе в житті трапляється.

Що ви думаєте про конкурс як про явище, де вашу творчість мають оцінити?

Ми маємо вміти себе оцінювати. Це дуже важливо. Як ти навчишся, якщо не вмієш оцінювати?

Є люди, які можуть грати конкурсно, і це гарно, тому що вони можуть подати музику такою, якою вона має бути в стандартному вигляді. Це як класичний стиль в одязі. А є такі, що вчаться і роблять по-своєму. Як Гуччі, наприклад. Якісь такі речі, в яких не будеш ходити щодня, але це теж круто. І хтось скаже: «Що це взагалі за фігня?», а хтось – «Це теж мистецтво». І мені здається, що треба вміти і одне, і друге. Ідеал – коли ти вмієш робити мистецтво, але при цьому воно має якість. Дуже часто є або мистецтво, або люди починають займатися якістю, і вони втрачають оцей момент творчості, цей хист. Конкурси – це для того, щоб перевірити свою якість і стресовість. А майстер-класи – для того, щоб знайти оцей баланс.

Як відомо, власна манера народжується з наслідування когось. Хто для вас був авторитетом раніше, і на кого з музикантів ви орієнтуєтеся тепер?

Коли я була маленька, мені дуже подобався Володимир Горовіц. Мені подобалося, коли грають яскраво, технічно. Але зараз, якщо казати про ХХ сторіччя, для мене близький Глен Гульд. Язгадую, як на першому курсі нам поставили різні виконання Баха: Ріхтер, ще хтось і Гульд. Коли ми слухали Гульда, нам сказали, що це круто, але в жодному разі не наслідуйте його, бо так грати неправильно.

Мені він дуже подобається, тому що він справжній, він свій, у нього є це занурення. Якщо казати про більш старше покоління сучасних музикантів – це Олексій Гринюк. Серед моїх однолітків мені близька Анна Цибульова, переможниця Leeds International Piano Competition у 2015 році. Я дуже її люблю. Я не можу так грати, тому що в неї інший підхід. Вона грає – і це цілий театр. Я можу вимкнути звук і просто дивитися, як вона грає, і мені все ясно. І це занурення через артистичність мені подобається. Ще мені подобається Дмитро Шишкін, теж російський піаніст. Він отримав третю премію Dublin International Piano Competition у 2018-му. У нього є така чуттєвість, тонкість.

Ви в одному з інтерв'ю сказали, що вам просту музику виконувати складніше, ніж технічно складну? У чому для вас полягають ці труднощі?

Коли ти граєш технічно складні речі, то головне завдання – це, як іноді каже мій професор Валерій Олегович Козлов: щоб було «быстро, громко и весело!» Розумієте? Коли ти граєш більш просту музику, повільну, то там ти зовсім оголений. Ти не маєш змоги сховатися за пасажами.

Чи ви створюєте власну музику?

Ні, не створюю. Була дитиною – писала багато. Мені здається, що в класичній музиці дуже важливо вміти бачити світ і потім через самозанурення передавати його через твори інших. Це більш інтровертний підхід. Коли ти створюєш – то це навпаки: ти щось собі переживаєш, потім ти це видаєш світу та бачиш віддачу. Можна, звичайно, заперечити і сказати: а як же класики пишуть музику? Наприклад, Валентин Сильвестров, який дуже самозаглиблюється, у нього музика медитативна.

Але коли ти створюєш щось медитативне, то важлива зосередженість на чомусь одному. Коли ти щось одне бачиш і через щось одне це проводиш постійно. Ось зараз ми з вами сидимо, і я слухаю цілу поліфонію ритмів, тембрів. І я розумію, що прийду додому – і ага, для Баха це не підходить, але якщо, наприклад, я буду грати Шенберга чи Берга, буду це згадувати, мені це допоможе.

Повернімося до часів Майдану. Він став для вас великим кроком до своєї аудиторії. Я знаю, що після того як ви щодня грали на вулиці по кілька годин, у вас перемерзли пальці. Ви рік відновлювалися і майже не могли грати.

Так, в принципі не могла. Інколи грала в мітенках. Це було дуже складно, постійно боліли руки. Півгодинки на день – і доводилося брати обезболювальне.

Якби ви знали, що так складеться, то відмовилися б від ідеї з виступами на Майдані?

Знаєте, я роблю те, що від мене просять і чекають. Мені життєво необхідно почуватися потрібною. Якщо я розумію, що те, що я роблю, може зробити хтось інший і зробити це краще, я не робитиму цього. Але якщо мені кажуть зробити щось, і я розумію, що ніхто, окрім мене, цього не зробить і я справді потрібна, то в мене нізвідки з'являться сили та вміння. Деякі кажуть, що це неправильне ставлення до життя, але це моє, і я не збираюся його змінювати. Я б не відмовилася, тому що я там була потрібна. І навіть якби я знала, що мене там розстріляють після цього, я б усе одно це робила, тому що розуміла, що людям це потрібно. І те, що могла, я їм віддала. Потім повернулася і почала вирішувати свої проблеми.

Як ви пережили той період? Адже для музиканта емоційно складно цілий рік не грати.

Звичайно, було складно. Це був такий стан, що я навіть зуби почистити й одягнутися не могла. Це був якийсь жах. Ти музикант, а в тебе руки просто не рухаються. Я злізала з ліжка, йшла до фортепіано і щось намагалася натискати. Мені дуже допомогло, що в моєму житті з'явився фонд Vere Music Fund. Тоді я починала щось трішки грати, більш-менш почала відновлюватися. Мені подружка сказала, що треба з цим щось робити й порадила податися на якийсь конкурс: якщо пройду, то все одно почну шукати якісь шляхи, щоб грати. Я подалася. А згодом мене знайшов фонд. Спершу не повірила. Мені дуже допомогла їхня підтримка. Я сіла на дієту, почала займатися вправами, почала грати. Зараз я граю і не розумію, як це роблю. Я неправильно натискаю на клавіші. На кожному майстер-класі, коли дивляться на мої пальці, питають: «Як ти взагалі так граєш? А ось так треба руку ставити». Не почнеш же ти всім казати, що заново гаму до мажор вчилася грати.

Якими композиціями для вас звучить Майдан?

Якщо казати про те, що я там грала, – то це етюди Шопена. Від них мене вже трішки нудить, чесно кажучи. В цьому сенсі я була навіть щаслива, що в мене почалися проблеми з руками, бо мені професор сказав: жодних етюдів Шопена! Тоді я ще Чайковського багато грала. І зараз у мене Майдан асоціюється з його «Вранішньою молитвою».

Розкажіть, як минає ваш звичайний день? Скільки часу щодня ви приділяєте музиці?

Залежить від роботи – я працюю концертмейстером у музичній школі. Також залежить від того, в якому я стані. Наприклад, я можу прокинутися в неділю, у мене гарний настрій, я не втомлена і можу сидіти просто цілий день займатися. А може бути, що дощ був вранці чи холодна ніч була, і я розумію, що в цей день я до інструменту взагалі не торкаюся. Звичайно, кожен день різний, але музика – вона постійно. От я зараз вчу німецьку мову і розумію, що стала краще грати німецьку музику. Я розумію, як вони мислять, як звучить їхня мова – і в мене зовсім інакше стала звучати німецька музика. Чи я пішла, наприклад, погуляти на вулицю на дві-три години. Особливо коли я їжджу в інші країни, люблю ходити пішки, слухати вібрації та потім застосовувати це. Якщо ти музикант, ти можеш не торкатися інструменту, але робота над програмою триває постійно. Навіть уві сні.

Що для вас означає бути хорошим музикантом, хорошим піаністом?

Хороший музикант – це той, що має ґрунтовну освіту, знає багато музики, знає історію, з чого все починалося, і через цю призму років бачить сьогодення. Піаніст, звісно, має добре володіти своїм інструментом. Необов'язково йти в «заоблачные дали», але якщо в тебе нормальна техніка і розуміння тексту, який ти граєш, то ти вже хороший піаніст.
Розмовляла
Анастасія Бойченко
Фото
Дмитро Журавель
Поділись цікавим у соц.мережах
Made on
Tilda